Місце інституційних інвесторів у інвестиційній теорії

диверсифікація інвестиційних ризиків;

трансформація строку погашення первинних цінних паперів, в які інвестовано кошти, у різні терміни погашення посередницьких зобов’язань (розподіл ресурсів у часі);

професійне управління інвестиційним портфелем;

консультування учасників інвестиційного процес, тощо.

Визначаючи склад інституційних інвесторів, слід згадати визначення, наведене в статті 2 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок», згідно з яким до інституційних інвесторів належать інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди), інвестиційні фонди, взаємні фонди інвестиційних компаній, недержавні пенсійні фонди, страхові компанії, інші фінансові установи, які здійснюють операції з фінансовими активами в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках передбачених законодавством, - також за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів з метою отримання прибутку чи збереження реальної вартості фінансових активів.[3]

Виходячи з наявних фінансових установ на фінансовому ринку України, які підпадають під вищезазначене поняття і можуть бути включені до складу інституційних інвесторів можна віднести банки, кредитні спілки, інститути спільного інвестування (ІСІ), страхові компанії (СК), недержавні пенсійні фонди (НПФ).

За загальними характеристиками їх можна поділити на інституційних інвесторів банківського типу та інституційних інвесторів небанківського типу (див. рис. 1).

Рис. 1. Типи інституційних інвесторів

Продовжуючи дослідження складу інституційних інвесторів та місця на фінансовому ринку варто, по-перше, визначити основні сегменти на які поділяється фінансовий ринок. Так, у відповідності до Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» до ринків фінансових послуг належать професійні послуги на ринках банківських послуг, страхових послуг, інвестиційних послуг, операцій з цінними паперами та інших видах ринків, що забезпечують обіг фінансових активів.[4] З огляду на це визначення, до основних складових фінансового ринку можна віднести кредитний ринок, страховий ринок, пенсійний ринок, та ринок цінних паперів. Основними державними регуляторами цих ринків виступають Національний банк України (НБУ), Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України (Держфінпослуг) та Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку (ДКЦПФР) (рис. 2). На сьогодні єдиної інвестиційної політики регулювання інституційних інвесторів не існує.

Рис. 2. Державні регулятори інституційних інвесторів

Діяльність інституційних інвесторів пов’язана, як вже зазначалось з функціонуванням фінансового ринку країни, оскільки залучення вільних ресурсів та їх розміщення відбувається за допомогою різноманітних фінансових та нефінансових інструментів, які, на наш погляд, доцільно розділити на дві групи (табл. 2): 1) інструменти залучення коштів; 2) інвестиційні інструменти.

Таблиця 2

Інструменти в управлінні інституційних інвесторів

Читайте більше

Програмно-цільовий метод управління місцевими бюджетами
Сучасний стан розвитку України і її окремих регіонів потребує поглибленого та прогнозованого розуміння ролі бюджету в економічній системі держави, у формуванні показників комплексної програми соціально-економічного розвитку окремого регіону та адміністративно-територіальної одиниці. До ...

Оподаткування малого бізнесу проблеми та шляхи вирішення
Підприємництво є головним елементом ринкового середовища. Воно забезпечує вирішення багатьох соціально-економічних проблем перехідного періоду і до становлення ринкових відносин: сприяє насиченню ринку товарами та послугами, наповненню дохідної частини бюджету, стимулює структурні зміни ...